Статья про нас в Черниговской газете (на украинском):

Хутір Безиків Городнянського району — серед лісів. За три кілометри село Бурівка. За два — село Невкля. На хуторі нема магазину. Нема школи. Нема садочка. Але з'явилися діти.
Дерев'яна хата під шифером. Стіни зовні обмазані глиною. Просторий двір. До двору на червоному велосипеді заїжджає хлопчик. У джинсах. Яскравій картатій сорочці. З новим рюкзаком.

Владислав навчається у Бурівській школі. Починав школярське життя у Київському ліцеї №100. Престижному закладі для дітей високопосадовців. Та тих, хто може заплатити немалий вступний внесок (у деяких столичних школах він дорівнює тисячі євро). Молодша сестричка Влада Сашенька відвідувала київський приватний дитсадок «Берізка».
— У ліцеї діти хвалилися розміром батьківської кишені. Нам це не сподобалося. А от садочок доньці був до душі. Та Сашенька почала хворіти, — розповідає мама Тетяна.

34-річна Тетяна — архітектор. Закінчила інститут у Полтаві. Працювала у Києві. Була провідним архітектором підприємства. Мала власний бізнес. Чоловік, 31-річний Олександр, здобув освіту у Київському національному авіаційному університеті. Програміст.
— Четверо із нас — програмісти. Всього у Безиковому з'явилося вісім молодих сімей. Три сім'ї із Чернігова, п'ять із Києва, — рахують нові хуторяни Сергій та Ірина.

Усі молоді переселенці покупляли на хуторі хати. Облаштовують їх. Обмазують глиною. Стелять нову підлогу. Дерев'яну. Міняють вікна, ставлять у дерев'яні-рами сучасні склопакети. Бурять свердловини. Проводять воду. Хати всередині облаштовують по-міському. Кухня, ванна. Через нагрівачі — гаряча вода.
Працюють на землі. Хімію (гербіциди, пестициди, добрива, отрутохімікати) не визнають. Удобрюють грунт органікою із компостних ям.
Ходять до лісу по гриби, ягоди, лікарські трави. Зібране продають.

Нові хуторяни переважно з вищою освітою. Основний заробіток, так пояснюють, завдяки Інтернету. Програмують, створюють сайти (сторінки в Інтернеті). Інтернет у Безиковому безпровідний, через «Інтертелеком».
Є вегетаріанці (не їдять м'яса, риби), є м'ясоїди. Не п'ють, не курять. Із косметики користуються ароматичними маслами.
Зібралися в хуторі, так пояснюють, завдяки спільним екологічним поглядам на життя. Не шкодити природі, не шкодити оточуючим людям. Народжувати і ростити здорових дітей. Свіже повітря, чиста вода, спокійна обстановка та простір — те, що в першу чергу потрібне.

У Київській області з хатою отримуєш вісім соток у користування. На Чернігівщині — 25. А фактично ще більше. Бо багато порожніх хат. На півночі Чернігівщини нема боротьби за землі. Бо вони неродючі. Зате багаті на ліси, гриби, ягоди.
Першими поселенцями у Безиковому були Алекс із дружиною Аліною. Біля його дому — загороджений сіткою вольєр. Яма для штучного озера. Кахкають гуси. Охороняють господарство великі собаки. Хуторянин непривітний, заклопотаний господарством. Крім гусей, є кінь, вівці.

Перші поселенці шукали однодумців через Інтернет. Запрошували молоді сім'ї, здатні працювати самі на себе.
— Ми приїхали у Безиків із прагненням будувати свій куточок щастя,— кажуть Тетяна та Олександр. — Сім'ї зібралися різні. Кожна будує свій острів свободи.
Сергій та Ірина переїхали у Безиків з Грибової Рудні Ріпкинського району. Бо для сина Радомира (йому зараз три роки) не було товариства.
Сергій мешкав у Чернігові. Мав свій бізнес. Ірина закінчила Чернігівський технологічний університет.
Зараз у подружжя двоє дітей. Одне — ще в колясочці. З ним гуляє бабуся, приїхала з Москви.

На городі — компостна яма. У компост іде все, що може перегнисти.
У саду літній душ. Кабінка сплетена із лози. Баня. В ній можна регулювати вологість, температуру. У бані—так звана ковпакова піч. Або піч Кузнєцова. Від звичайних грубок вона відрізняється внутрішньою Конструкцією. Здатна «ловити» тепло. Піч з високою тепловіддачею.
Зробив її сам Сергій.
— Хату купили за 12 тисяч гривень. В облаштування вклали 12 тисяч доларів і півтора року праці, — говорить Сергій.
У будинку Сергія та Ірини дві кімнати. Одна — спільна для кухні та ванної. Друга — суто житлова.
— У місяць за електроенергію платимо 100 гривень. Від електроенергії працюють насос, яким качаємо воду із свердловини, бойлер для нагрівання води, сушка для фруктів, комп'ютер, Інтернет. Підключимо ще пральну машину, — ділиться планами Сергій.

31-річна Лівада та 32-річний Рамир живуть у Безиковому третій рік. Приїхали, коли сину Радомиру було півтора місяця.
Лівада закінчила Київський національний університет будівництва і архітектури. Викладала в аспірантурі університету (в аспірантурі вчаться, щоб стати кандидатом наук). Життя в столиці не подобалося. Суєта, гамір. Небезпека для здоров'я дитини.
— Жити на хуторі з дітьми — це стовідсоткова вигода. Багато простору. А простір — це свобода. Я практично нічого сину не забороняю. Він завжди з нами. Радо-мир незалежний, свободолюби-вий. З півтора року проситься на горщик. Підмітає, прибирає за собою посуд.

Дивні імена — Лівада, Рамир, Радомир — мають слов'янське коріння. Лівада знається також на слов'янській гімнастиці. Вона корисна для хребта, для крижів. Особливо для жіночої фізіології. Під час вагітності, після пологів.
— Комплекс вправ з п'яти хвилин на день за ефективністю прирівнюється до години йоги, — показує вправи Лівада.
Хуторянка розповідає, що сім'я не їсть м'яса і дуже рідко вживає магазинну їжу. Чотири місяці були сироїдами. Це, на думку багатьох поселенців, корисно для здоров'я. Сироїдство — зручна штука. Економиш час. Не вариш, не шпариш. Основа сироїдства — горіхи, яблука, мед.
— Щодня на продукти витрачаємо в середньому 50 гривень, — говорить Лівада. — Це враховуючи купівлю молочного та меду. Мед купуємо у Невклі, у Данила-пасічника. У цьому році на 50 відсотків зменшили затрати на овочі. Виростили свою капусту, помідори. Мріємо про свою пасіку. Адже цукор не вживаємо, їмо мед. Хочемо створити інтернет-ярмарок для обміну грибів та лісових ягід на фініки, інжир.

Владислав повернуся зі школи

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №38 (1324)
<a

Автор: Вадим Трофимов (Рамир)